Стінгазета "ДОПОКИ ПАМЯТЬ У СЕРЦІ НЕ ЗГАСАЄ"

ДОПОКИ ПАМЯТЬ У СЕРЦІ НЕ ЗГАСАЄ

Час — говорити! Хай ці гіркі слова правди, народжені після десяти­літь безмовства, ляжуть у підмурі­вок всенародного пам'ятника тра­гічній історії українського народу.

      Багато років тому мільйони синів і доньок України, мільйони невинних людей, мільйо­ни наших рідних і близьких були безжально винищені Голодомором. Ми пережили Катастрофу, яка мог­ла зупинити життя всього нашого народу.

Голод був спричинений суцільною ко­лективізацією, горезвісними  хлі­бозаготівлями,  людиноненавис­ницькою політикою розкуркулення, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян України. Важко не погодитися з думкою дослідників про те, що голод був насамперед спланова­ний задля фізичного винищення саме українських селян. «Забрати хліб до останньої зернини!» — під таким гаслом працювали більшо­вики.

Документальні акти, видані ста­лінською владою, що призвели до Голодомору:

-липень 1932 р. — ухвалено завідомо нереальні для виконання плани хлібозаготівель;

-серпень 1932 р. — прийнято так званий закон «про п'ять коло­сків», за яким засуджували навіть дітей, які збирали колоски пшени­ці на полях;      

 -листопад 1932 р. — запро­ваджено натуральні штрафи, що означало      вилучення всіх харчів у селян;

   - листопад 1932 р. — уве­дено систему «чорних дощок».

   Занесення на «чорні дошки» кол­госпів, сіл, цілих районів означало повну ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення будь-яких товарів, що було рів­нозначним смертному вироку їх мешканцям. Усього на «чорну до­шку» було занесено близько трети­ни сіл України;

-   грудень 1932 р. — примусо­во вивезено із колгоспів усі фонди, у тому числі й насіннєві;

 -січень 1933 р. — заборонено виїзд за межі України. Таких захо­дів більше  ніде і ніколи не застосо­вувалося в СРСР.

   Від того жахливого періоду в історії мого народу пройшло бага­то років, але ми ще не знаємо кіль­кості замучених голодом 1933 ро­ку! Скільки їх? Сім мільйонів? Вісім? Десять? Хто відповість на це запитання?

 «Ой за тії коло­ски відбула я Соловки», — та­кою була народна творчість. Найжахливішим у трагедії голо­ду було те, що для цього не було об'єктивних причин. Сам Сталін заявив: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 році перевищував урожай 1931 року». Його увесь забрали, навіть посів, залишивши селянам голодну смерть.

  «У той час, як від голоду вмира­ли мільйони українців, влада продовжувала ви­возити зерно за кордон. Також в Україні на по­вну потужність працю­вали спиртзаводи, які переробляли зерно на горілку, що йшла на екс­порт», — із архівних ма­теріалів.

  А смерть удень і вночі нипала на кожному обі­йсті, втискувалася до хат. По кому забамкає дзвін, сповіщаючи у ви­соке небо, щоб там по­тіснилися іще для однієї душі. Для однієї? Третина умертвлених голо­дом — діти, які не залишили по собі нащадків.

    Та не чув біль­шовицький тиран стогін голоду­ючого народу. Чи не хотів? «Ми, безперечно, добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги радянської влади...».

    І коли очевидців цієї трагедії запитували: «Що страш­ніше — голод чи війна?», то вони відповідали: «Голод, бо він знищує майже усіх, а війна дає шанс ви­жити». Так говорили навіть ті, хто пройшов нацистські конц­табори. Голод став справж­ньою косою смерті.

     Відомості про го­лод в Україні надійшли на Захід. Перші відгукнулися українці за­хідних земель та еміграція. Але радянський уряд відкинув пропо­зиції про допомогу з-за кордону, стверджуючи, що інформацію про голод навмисне поширюють воро­ги Радянського Союзу. Щоб пере­шкодити самочинним утечам ве­личезної маси голодуючих за межі республіки, на її кордонах було розміщено загороджувальні загони внутрішніх військ.

Комуністичний режим не міг миритися з існуванням вільних, не залежних від нього людей. З укра­їнців виймали хліборобську душу, ламали хребет нації, свідомо про­вокували канібалізм.

    А тому наш найсвятіший обов'язок сьогодні — зберегти пам'ять про всіх невинно зака­тованих під червоним прапором, пам'ять про тих, хто не дожив, пам'ять про тих, не долюбив. І як би комуністи не виправдовували­ся, не перекручували факти, не за­мітали сліди, з Правдою нічого не вдієш. Страхітливий злочин ніколи і нічим не стерти з пам'яті.

     Якщо ми — діти своїх батьків, якщо не оглухли душею, якщо несемо в собі вогонь відпо­відальності за долю народу, при­слухаймося до цього болю, бо рі­шень, постанов про помилування, реабілітації померлих від голоду не буде. Спокутуймо «вину свою безневинну». Це потрібно «і мерт­вим, і живим, і ненародженим».

Де зараз ви, кати мого народу?

Де велич ваша, сила ваша де?

На ясні зорі і тихі води

Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте і множиться, і діє

Без ваших нагаїв і палаша.

Під сонцем вічності древніє й молодіє

Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!                                                          

Пощезнуть всі перевертні й при­блуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є!

В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!

                                                                                                 (В. Симоненко).